Закохані у бойківську ланку!

«Закохані у бойківську ланку»

«Шукай краси, шукай добра.

Вони є все, вони є всюди

Не йди в чужий за ними край

Найперш найди їх в своїй груди»

                                   Іван Франко

Нині дівчата та жінки обожнюють прикраси і кожна має можливість їх придбати. Проте, історичні умови не завжди дозволяли українській жінці придбати ювелірні оздоблення, тому на межі ХІХ – початку ХХ ст. вироби були дорогоцінним подарунком та скарбом, які з часом передавали з покоління у покоління.

Серед бойківського українського селянства перші бісерні вироби з’явилися на перетині ХVІІІ-ХІХ ст. Терміном «вироби з бісеру» або «бісерні вироби» означують речі, виконані повністю або частково (лише декор) з бісеру, січки, склярусу. Тобто термін «бісерні вироби» дещо умовний. В Україні мистецтво бісерних виробів відоме від часів Київської Русі, відколи дрібними намистинами почали оздоблювати одяг знаті, шати ікон, священиче облачення, церковні тканини. У Х – ХІ ст., крім вишивання лляними, шовковими, золотими й срібними нитками на Русі, існувало «садження» – вишивання перлами, коралями, коштовним камінням.

Вироби з бісеру вид декоративного мистецтва, який репрезентує творчі практики з використанням дрібненьких кораликів, на означення яких вживають уніфіковане поняття «бісер».

Приблизно у середині XIX ст., бойки почали нанизувати свої перші орнаментні бісерні оздоби стрічкові гердани на декоративні стрічки, виплетені з бісеру різних кольорів, які носили на шиї поряд з іншими традиційними прикрасами. Етимологічний словник української мови подає слово «ґердан» як похідне від перського garden, що означає «шия». Зазначимо, що слово «ґердан» як означення прикрас із бісеру існувало у болгар, молдаван, румунів, сербів. Натомість білорусам та росіянам воно невідоме. Стрічковий ґердан побутував у бойків під назвами «драбинка», «ланка», «монисто», «плетенка» та ін. Часом ланку плели у формі зубчиків, часом доповнювали підвісками. Вужчу ланку вдягали щодня, ширшу – в неділю.

На думку Івана Франка, що спостерігав українські бісерні прикраси кінця ХІХ початку ХХ ст. у живому побуті, бойківські «драбинки» були значно бідніші «щодо узорів, поєднання кольорів, а також технологічного виконання (величина намистин, симетрія і тонкість виконання)», аніж аналогічні вироби їхніх сусідів - гуцулів та покутян. У своїй експедиції 1905 р. Іван Франко описує один випадок, про те що бісерні оздоби в селах свого традиційного побутування вважалися важливим доповненням до народного вбрання: «Жінка, у якої ми на ярмарку в Лютовиськах купили її драбинку, зняли справжнє голосіння «Ой боже мій! Тепер я перед цілим селом зганьблена, як можу я показатися між людей така гола без драбинки?». Дослівно, занотувавши цей лемент, Франко з гумором додав: «Звичайно, це не перешкодило їй продати свою драбинку, тільки ми мусили за її сором доплатити ще шість крейцерів».

У ХІХ ст. українські народні майстри використовували у своїй творчості дрібний венеційський бісер (коралики мали діаметр 1-1,5 мм). Та з кінця ХІХ ст. вони поступово перейшли на досить якісний і водночас дешевий за венеційський богемський бісер промислового виробництва різноманітних розмірів (діамтр найдрібніших кораликів був трохи менше 2 мм). На сьогодні основна частина бісерної продукції виготовлена з чеського бісеру.

Для плетіння бісерних прикрас використовували кінський волос, оскільки на пружну волосінь значно зручніше нанизувати бісер, ніж на нитку. Волосінь не заплутується під час роботи, однак вона має і суттєвий недолік – від сильного розтягування чи згинання може ламатися та рватися. Із плином часу, майстри могли використовувати лляні та конопляні нитки домашнього виробництва з високоякісного тонкого волокна (повісма), які для додаткового зміцнення і гладкості натирали воском. Рідше обирали бавовняні нитки.

З метою зміцнення виробу – ланки, використовували домотканні або фабричні тканини. Після нашиття прикраси на основу з домотканої тканини до країв пришивали петельку та ґудзик, за допомогою яких виріб кріпився ззаду на шиї. Якщо кінці тканини були довгими, то дівчина просто зав’язували їх.

Потрібним інструментом для виготовлення художніх виробів з бісеру є також голки, які стали поширюватися в селах з другої половини ХХ ст. Без застосування голок робота з бісером була надзвичайно тривалим процесом. Майстрині воскували ниточку до початку роботи або ж під час роботи постійно наслинювали її кінчик, щоб він був якомога тоншим і легко проходив через отвір коралика. Найкращим для роботи з бісером всюди у світі вважають англійські голки, що мають тоненьку й водночас достатньо міцну основу та маленьке, але зручне для протягання нитки вушко.

Типовими для бойківських ґерданів стали ромби, різні обриси квадрату, хреста та зиґзаґу, які укладалися у невибагливі орнаментальні смуги. Загалом у декорі місцевих бісерних оздоб панували геометричні мотиви аналогічні до тих, що домінували у вишивці сорочок. Проте, не слід відтворювати широкі орнаменти із сорочок, оскільки оптимальна ширина такої стрічки – одинадцять-п’ятнадцять бісеринок. Ансамбль одягу бойків приваблював стриманим колоритом, домінантою якого була біла барва.

Серед геометричного орнаменту був поширений ромб – найпоширеніший мотив українських бісерних оздоб. Він відомий у світовій культурі ще з часів пізнього палеоліту (Мізинська стоянка). Чимало вчених сходяться на думці, що його треба трактувати як символ жіночого начала в природі (земля – рослина - жінка).

Для бойківських ланок також характерний орнамент – ромб із гачками – був символом чоловічого начала з часів трипільської культури, «джерело земного життя».

Поширеним в бойківській орнаментиці набув і ромб із меншим ромбом або хрестиком («віконцем», «очком») усередині.

Хрест в орнаменті українських народних оздоб з бісеру за поширеністю посідає друге місце після ромба. Він є одним із найвідоміших у світовій культурі графічних знаків-символів сонця, який трансформувався з первісної ідеограми вогню. З поширенням християнства, яке обрало хрест своїм символом, хрещаті форми набули виняткового сакрального змісту. Отож доречно говорити про подвійний символ цього знаку в українському народному мистецтві – як символ сонця-оберегу й водночас християнської віри.

У ланках східної Бойківщини поднювали мотиви зиґзаґу та ромба, що передавали ідею плідності, оскільки з’єднання двох стихій – землі і води – означає готовий до посіву й народження нового життя.